ДЯКУЄМО ВОЇНАМ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ КРАЇНУ!
01.05.2026
Народився В. Острозький 2(15) лютого 1526 року в м. Дубно (нині Рівненська область). Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI - початку XVII ст[1].
Названий при народженні Василем, з 1540-х років став уживати «князівське» ім'я Костянтин, тому в літературі фігурує під подвійним ім'ям Василь-Костянтин. Після смерті батька (1530) виховувався під материнською опікою в м. Турів[2].
Молодий Острозький дістав гарну освіту, про що свідчать його листування та промови в сенаті. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, Острозький отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині. Він володів також значними земелями в Угорщині та Чехії[3].
Військову службу розпочав у 18-літньому віці (1543) під орудою маршалка Волинської землі кн. Федора Сангушка, загартовуючись і набуваючи військовий досвід у битвах з татарами. У 1550 році був призначений володимирським старостою і маршалком Волинської землі. Зосереджував у своїх руках велику владу: йому підлягали місцеві старости, очолював посполите рушення, керував шляхетськими з'їздами Волинської землі та Брацлавщини, територія якої на той час входила до Волині[2].
Наприкінці XVI - початку XVII ст. придбавав маєтки на Київщині. Іменував себе самостійним правителем «Dei gratia in Volinia dux Ostrocensis» (Божою Милістю на Волині Острозький князь)[6].
Виступив проти Люблінської унії (1569), підтримуючи позицію більшості литовських панів ради. Попри те, що залишився в Любліні після від'їзду литовських послів, відмовився від запрошення короля прибути до сенату і незабаром виїхав до Тарнова. Після ухвали сейму про приєднання Волині, Київщини і Брацлавщини до Корони Польської тричі відмовлявся через хворобу від приїзду для складення присяги. Лише під загрозою втрати власних маєтків змушений був приїхати до Любліна і підписати акт про приєднання Волині до Польщі. Згодом, як київський воєвода, склав присягу щодо приєднання Київщини. А вже як коронний сенатор підписав унію Польщі з Великим князівством Литовським[6]. У 1572 році після смерті короля Сигізмунда II Августа претендував на польський престол. У 1574 році переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога.
Своєрідними були стосунки князя Острозького з козацтвом. Розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти турецько-татарської навали, він намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, приймав їх на службу. Однак на початку 1590-х років вороже поставився до козацьких заворушень, що загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання під проводом Криштофа Косинського (1591-1593) військо Острозького, попри низку невдач, у вирішальній битві під П'яткою завдало повстанцям нищівної поразки. Згодом він рішуче виступив проти повстання Северина Наливайка (1594-1596)[1].
Як київський воєвода протягом майже 50-ти років боронив південно-східні кордони українських земель і виявив неабиякі дипломатичні й військові здібності в боротьбі з татарами, не раз (1574, 1575, 1577, 1578, 1589, 1593, 1594) відбиваючи їх напади. 1578 року був оточений в Острозі й, не діставши допомоги, маючи лише власне, недостатнє для відсічі, військо, змушений був домовлятися з кримським ханом Мегмед-Гіреєм II і сплатити 3 тисячі дукатів, аби врятувати від погрому Київ. Був речником створення європейської антитурецької ліги. Брав участь у походах на Москву. На конвокаційному сеймі (1587) перебував серед можливих претендентів на королівський престол[2].
Князь Острозький був меценатом освіти та культури, протектором православ'я: мав вплив на заміщення церковних посад, надав багато фундушів на православні церкви і монастирі, виступав за необхідність внутрішньої реформи православної церкви та покращення рівня освітньої підготовки православного духовенства. У родовому маєтку заснував перший в Україні вищий навчальний заклад - слов'яно-греко-латинську школу (1576). Запросив до Острога Iвана Федорова, відкрив друкарню (1578-1608). Перетворив свій маєток на справжній науково-культурний осередок.
Князь відзначався терпимістю в питаннях віри і в принципі був за єднання церков, але уявляв собі унію церковну у вселенському масштабі, тому рішуче виступив проти Берестейської унії 1596 року, котра об'єднувала церкви в межах лише однієї держави. 24 червня 1595 року у відозві до православних викривав дії митрополита Михайла Рогози і єпископів як відступників від віри батьків і закликав до опору унії. У травні 1599 році взяв участь у з'їзді протестантів і антиуніатів у Вільні й підписав акт конфедерації[2].
Останні роки життя провів у своїх маєтностях. Помер Василь Костянтинович 1608 року в Острозі, де й був похований.
